Ти сидиш за столом один.
Пожмаканий, стомлений, розгублений... миротворець,
З пляшкою старого в'єтнамського спиртного.
І, я бачу куртку на тобі,
Добре просочену запахом сигар.
Ця розмова завжди
Незручна для обох,
Але іншого шансу нема
Щоб здійснити контакт.
Я знаю, що не міг ти тоді
Націлити гвинтівку на
невчене дитя,
Сказавши:
"Пробач синку, але в кінці кінців
Вся провина все-одно впаде на тебе".
Вже наче й нема чого втрачати,
Бо нікого
не залишилось поряд.
Але ти вважаєш, що твоя війна виграна.
Хай буде так.
Я знаю, важко боротись з собою,
Але ти борись, бо ще є сенс боротьби
З тим гнівом, який сидить у тобі.
Випусти його і тобі стане легше.
Навіть й рима на душу не йде.
Бо як боляче згадувати всі ті багнети,
Які ми ввіткнули в дорогу,
що провели з тобою разом...
до цього "майбуття".
То зараз стіна.
Я б посидів ще мить,
та небо над тобою знов встелене
Болем минулих років.
Й ти не прагнеш сказати
"Я готовий і в пекло і воду холодну
Заради вас"
Бо ми б зробили так само.
Але ти сьогодні сліпий.
Тому я забуду всі ті жорстокі слова,
Які сказали ми зопалу
Один одному.
Та піду собі сам
А ти залишайся, як хочеш.
так
Але все ж спитаю,
Перед тим як вдарить замок,
Хіба нема вже нікого,
Хто поквапився б вмить
У світлий
щасливий день
прийти
і сказати тобі:
"Привіт, Батьку"
(0)
