Ніщо не зникає безслідно. В голові стільки думок, що важко викласти їх на папері. Хочеться ось так писати і писати, до безкінечності, без упину, завжди... Хочеться закрити очі й зануритись у глубокий світ, потонути в бездонних думках, що не дають покою. Забути, закритись від усіх, залишиться в гордій самотності. Потім шкодувати про минуле, але вже через декілька хвилин знаходити знову в цьому свої "плюси". Плакати і сміятись, робити лиш те, що хочеться, і вірити. Вірити хоча б у щось, хоча б у неподрібну дрібницю, всього лиш вірити. А ще... Ще дихати, дивитись в небо, бачити світ, просто чогось чекати, посміхатись, інколи й ридати, засипати, бачити кольорові сни, дарувати комусь щастя і отримувати його ж віж когось, мріяти, думати, дивитись у вікно, дивитись в очі, просто жити, всього лиш жити та розуміти, що це все недарма, що у тебе є серце, жити та кохати, кохати своє життя. І писати, писати, писати про все це.
Коли мене різко потягнуло на таку серьйозність, то це здивувало багатьох, адже раніше всі ці вибухи я все ж стримувала в собі. Та час летить, я теж не стою на місці. В голові стільки ідей та фантазій, що важко їх систематизувати, розібрати, привести до ладу. Інколи я думаю: як в такій маленькій голівці може поміщатися цілий світ? Хіба це не абсурдно? А ось знову з якогось куточку мозку зринає веретениця питань, що не мають відповіді. Чи знаєте ви, навіщо ми живемо в цьому світі? Навіщо йдемо невідомим шляхом? Навіщо сміємось чи плачемо? Навіщо інколи проклинаємо всю долю? Навіщо світять зірки чи йде дощ? Навіщо в серце загананий такий гострий гвіздок? Навіщо люди шукають те, чого не знайти? Навіщо ми живемо, чи знаєте ви? Прикладаю всіх зусиль, аби зупинитись.
Дивно. Зараз мені чомусь здається, що це все дарма, що з нього не буде ніякої користі. Адже хіба може маленька дівчинка розповісти щось? Та спробувати можна, це не заборонено законом. Яке цікаве слово "закон". Хоча він і існує, та все ж лиш меншість населення інколи його притримується. Не має такої істоти, яка хоча б раз не порушали закону. Але... Це вже відхилення від початкової ідеї, тож продовжувати краще не треба.
Мій вступ дещо затягнувся. А чи не час вже перейти до основної частини? Мабуть, почну. Але... Стоп! Розповім з самого початку.
(0)
