Я ж гвалтую слова, заганяю в рядки,римуючи їх одне з одним.
Є у поетів така профхвороба - на деякий час втрачати свідомість
І ковтати вірші, від яких мов п'янієш та поринаєш в безодню.
___________________________________________________________________
До мене частенько під вечір приходить в гості старий Люцифер-інтриган.
Дізнатися - раптом мені все набридло і я хочу жити, як люди.
Але я мовчу. І він наливає самотність до самого краю в стакан
Та каже мені: "Отже пий, доки нарешті тебе не почне вже нудить!"
І я випиваю до дна. А потім - мерщій підставляти листи під потоки слів...
Ти знаєш, в мені щось таке живе, чого ніяк не висловити в прозі:
Воно звивається, як солітер, свербить. Воно вимагає нових віршів.
І дуже кортить почесати щоку при цьому черговому неврозі.
І може для тебе я трохи незвична, якщо не сказати зовсім чужа,
І незрозуміло, як від такого життя я можу бути щаслива.
Та мені довелося у вісімнадцять на мить померти під лезом ножа,
Після чого я зрозуміла, що життя - це насправді велике диво.
Тому я стрибаю в нього без страховки, перекидаючись поміж рядків.
І тих, хто зі мною поруч, з розбігу кидає хвиля у вир шалений...
А десь там у Варні живе той єдиний, який хоч трохи мене розумів
І тому стережеться тепер, одягнувши обручку на безіменний...
Буває таке відчуття, ніби серце моє роз'їдає чистий оцет.
Думки буравлять мій мозок у надії знайти там останній притулок.
І той, хто живе у Варні, від цієї хвороби напевно знає рецепт,
Та на жаль, у посольстві мені відмовляють відкрити візу в минуле...
Є погана новина - в тому, що для простого життя я занадто жива,
І щоб влучити мені в серце, потрібна скажена юрба купідонів...
Але є і гарна новина - в моїй голові завмирають усі слова,
Коли зненацька тече по хребту електричний струм від твоїх долоней.
(1)
