Були часи, як був ще зовсім юний...
На чорній сукні похилилися жита,
Звучить бандура, плачуть тужні струни.
Як ще тоді, я пам'ятаю осінь.
Кудись одно бредуть вже зморені воли,
А я до них рушаю по сільській дорозі,
Не маючи охоти, й досі плинуть кволі...
Куди йдете? Де шлях ваш буде?
Мовчать.
Отак й похмурі сірі люде -
Щось будувать, щось планувать...
Де мій раніш минав десяток,
Сьогодні забудовують новим -
Інноваційним, пріоритетним,
Нерідним й зовсім не живим.
Усі квапливо плинуть поміж мене,
А він на човні без тривог удаль...
Пливе.
Ніколи думкою мене не омине
Його прощання і моя печаль.
Сам собі знайда й вмілий адмірал,
Чужим ставком пливу назустріч небу.
Так й не зустрів...
Мабуть вбачаю я таку потребу.
Але поодаль вже чекає мене зрушений причал.
(0)
