Невже ти не здогадуєшся? Звичайно ж ні.
але попри це ми разом, сидячі під крихким всесвітом, відсилаємо свої щасливі зітхання зовсім не щасливим зіркам. А натомість отримуємо їх гуркіт, стогін, та з рештою невимовний галас з яким вони падають до гори дригом та розчиняються у всесвітній павутині мрій. Це робить мене божевільною. Їх галас змушує радіти, падати все нижче: поверх за поверхом, поверх за поверхом...
Хто він і хто вона? Чому вони все ще не такі як ми?
Чому їх зовнішній світ нагадує уламки фашистського літака? Їх мрії занадто сфальсифіковані щоб звертати на них увагу. Дивлячись на землю, вони бачать каміння та "струганину" коней. Їхній світ наповнений забрудненим повітрям та слабкістю душевних сил. Невже це є щастя? Невже Вони щасливі? Вони щасливі. А що роблю для цього я? Поверх за поверхом, поверх за поверхом...
Що буде коли я дійду до найтемнішого провалля? Що буде після першого поверху?
(0)
