Вона зустріла його навесні і він ніби приніс сяйво сонця в її дні. Він додав барв в її сірі будні, додав веселі мелодії в симфонію її життя. В ньому була вся її любов, вся її пристрасть, все її захоплення… Вони були щасливі. Не по-кіношному, а по-справжньому щасливі бо знайшли один одного. Дні пролітали і майбутнє здавалося безхмарним і таким приємним. Аж поки… Аж поки все не змінилося.
Коли їй зателефонували і сказали про те, що сталося, вона не могла повірити, що це правда. Здавалося, що доля заліпила їй такого ляпаса, що в неї потемніло в очах і підігнулися коліна. Він не зателефонував їй, вона мусила говорити з якимись чужими людьми, які її зовсім не знали, але співчували їй, ну або робили вигляд, що співчувають їй. Він покинув її, вона більше не була йому потрібна. Він пішов, пішов туди, звідки не повертаються, не телефонують, не пишуть. Він пішов у вічність…
Вона чомусь не плакала, не билася в істериці, не рвала на собі волосся… Вона просто раз і назавжди закрила двері. Двері в свою душу… Вона не могла дивитися на себе в дзеркало, бо він її ніколи більше не побачить, не могла чути свого голосу, бо він вже ніколи її не почує, не могла терпіти коли хтось її торкався, бо він ніколи більше не проведе ніжною рукою по її шкірі. Вона була сама не своя аж поки, одного разу не прийшла до тями стоячи на даху свого будинку за один крок від смерті. А вона так хотіла до нього… Просто хотіла до нього. Та він цього не хотів…
Тому вона змінилася, повністю і назавжди. Перефарбувала своє біляве волосся в чорний колір, змінила стиль одягу, парфуми, макіяж, стала сильною і дорослою. Вона тепер більше ніколи не плакала. Так само, як ніколи більше і не любила… І лише раз в рік, тихим зимовим вечором в річницю його смерті, вона розставляла по квартирі десятки свічок і букети тюльпанів – їх квітів, квітів, якими він всипав підлогу її квартири, вмикала його улюблену музику, заварювала зелений чай, який не могла терпіти, але який так любив він, і дивилася на небо в пошуках тієї єдиної зірки, зірки їх кохання…
Це був вечір, коли вона знову могла бути собою, тією беззахисною, закоханою до нестями дівчиною. Це був вечір – реквієм по коханню. Завтра вона знову буде сильною і недоступною, але це буде лише завтра. А сьогодні у них ще вся ніч попереду…
By Somebody thinks the Angel